Хроніки хроніка
Ні, ні, ні, це ще не кінець, усе ще можна повернути, от завтра вже все буде інакше – переконував себе студент, стоячи о сьомій п’ятдесят п’ять перед дверима магазину. Двадцятип’ятиградусний мороз не супроводжувався снігом, який міг би замести табличку, яка повідомляла, що магазин відчиняється о восьмій. Однак мороз таки був відчутним. Навіть наскрізь протруєна алкоголем голова студента це відчувала. Втім, це була другорядна проблема. Це навіть не було проблемою. Найбільшою проблемою було таке: хоч би тих тринадцяти гривень, що лежали в нього в кишені, вистачило на чотири літри напою, винайденого стародавніми єгиптянами. Куди дивилися оті їхні Анубіси, Ра, Атони та інші боги та дияволи, коли навчили тупий і неосвідчений народ робити брагу? Може, вони цього й хотіли від людей своєї країни? Та країна пішла в небуття не в останню чергу через жовті бульки та піну. А якщо магазин от-от не відчиниться, то він не отримає тих тринадцяти гривень. У тому, що від них незалишиться ні копійки, студент щиро не сумнівався.
Ні, проблема таки є. Пари починаються о восьмій тридцять, і от-от з гуртожитку почнуть виповзати крокодилихи-відмінниці. А він ітиме назустріч із пухлим лицем і таким же пакетом. Ну, хай знають. Аби лиш охоронець відвернувся. Втім, нехай і він знає. Учора ж бачив не раз, як та сама особистість з усе більш невпевненими рухами ходить в магазин – з магазину...
Добре, що є тринадцять гривень.
Добре, що йому припало прокинутися о шостій ранку. Коли не допоміг ядерний чай, зубна паста і літр води з крану, коли біль у голові стиснув її, наче порожню пластикову пляшку – він зрозумів, що йому доведеться таки піти по ті самі пляшки, щоб за годину вони були порожні.
Він нервово витяг з кишені мобільний телефон і побачив, що вже восьма нуль три. Тоді усе його серце сповнила злість на тих, хто там, усередині, розказує про те, що вона там мала вночі і слава Богу не із своїм чоловіком.
Нарешті двері відчинилися, і він побачив до болю знайоме обличчя матрони, яка скривилася, дивлячись на нього. Схоже, до неї долинуло не морозне повітря, а отрута, що він її випромінював.
Від дверей – управо, там заповітний відділ. Отже... Оболонь – шість шістдесят, не вистачить. Арсенал – шість сорок... Вибір зроблено. Ну що ж, ні копійки – то й ні копійки!
Поворот на сто вісімдесят градусів. На протилежному боці магазину – ксерокс та комп’ютер, біля них – оператор. Гарненька така. Можна було б у неї щось відкопіювати, але нема що. Хіба етикетку від Оболоні чи Арсеналу. Втім, грошей теж немає. Навіть не дивиться у його бік, адже чудово знає, по що він прийшов до магазину.
Він увечері розважав нирки й печінку, намагаючись чимскоріш розібратися із тими літрами – хтозна, скільки їх було. Вже навіть дівчатам нецікаво стало заходити – коли не прийдуть, він або збирається кудись, або вже звідти прийшов. Вони хотіли б, щоб він десь із ними ходив. Мабуть. Але краще вже жерти літри, ніж їхні вуста.
Ні, якби якась склала йому компанію, він би не відмовився. Правда, тоді у нього не було б цих тринадцяти гривень.
Назустріч – відмінник із паралельної групи. Добре, що не викладач чи декан:
- Привіт, Андрюха! Як ся маєш? Ти що – не лягав?
Еге ж, не лягав. Правда, щось не згадається ніяк, як і коли довелося лягти.
- Привіт! Зараз, здається, ляжу.
Де він узявся? О, зараз натюрморт у його пакеті матиме змогу оцінити прекрасна половина тих, хто мешкає у гуртожитку. Як їх хтось учора назвав? Еге ж, як їх не назви, вони такі. Хоч і не доводилося спізнати їхнього смаку, але все ж...
Перший ковток. Як добре. І погано водночас. Добре, що є воно. Погано, що є він – такий, яким він став через нього.
Перша пляшка порожня. Минуло всього лише кільканадцять хвилин, а він вже наблизився на один крок до свого майбутнього... До того, щоб лягти спати, навіть не допивши зі своєї пляшки. І щоб увечері встати, не пам’ятаючи, як він ліг спати.
А може, він став ближчий до іншого майбутнього. До того, в якому він лягатиме спати поруч з бездомними котами й собаками у контейнері для сміття, утепленому тим, що не потрібне іншим, але без чого він не може жити.
Шкода, що контейнери згори не закриті. А то можна було б не хвилюватися про своє майбутнє.
Ще літр. Якраз фаза вимкнення свідомості. Але поки вона є... Чи її немає?
О шостій вечора він для себе з’ясував, що мобільний телефон вимкнено. Коли він спробував його увімкнути, щоб з’ясувати, кому ж учора зранку не пощастило отримати від нього виклик, з’ясувалося, що пін заблокований, а книжечку до сім-картки він викинув тоді, коли хтось із знайомих в алкогольному жарі сказав йому, що оті всі коди – до одного місця, і так усе працюватиме.
Гм. Тепер сім-картку можна відправити туди, де він збирається жити. Туди, де вгорі не закрито.
Але ж як голова болить! Краще б у нього було тринадцять гривень зараз, а зранку він помучився!
Що ж таке могло учора статися, що він вкоротив життя своєму номеру? Шкода...
Микита щось читає. Достоєвського, напевно.
-Гей, Микито! Позич грошей!
Микита знімає з полиці гаманець, витягає з нього десятку і простягає Андрієві:
- Вистачить?
Андрієві очі засяяли. Схоже, жахливий головний біль удасться на якийсь час втамувати. І він питає:
- А ти? Будеш учитися чи читати Достоєвського?
Микита зітхає: з Андрієм так просто не можна. Простягає ще п’ять гривень:
- Мені літр. Не більше.
Андрій навмання шукає під ліжком один черевик, потім інший. Коли він уже взутий, вивяляється, що він, по-перше, взув черевики з різних пар, а по-друге, не вдяг штани. Ця прикрість його неабияк затримує, він починає напружено пригадувати, куди він міг інстинктивно, лягаючи спати, покласти штани. Справді, вони лежать на столі, зверху на порожній каструлі, що в ній уже три тижні дзижчать мухи-дрозофіли над зацвілими макаронами. Тепер можна ще раз узутися, цього разу дещо уважніше. Результат уже більш-менш пристойний, і під пильним поглядом Микити Андрій вдягає куртку.
Холодне повітря увірвалося за комір так раптово, що йому навіть на короткий час спало на думку, що непогано було б застебнутися. Втім, проблема це неактуальна. Важливіше вирішити, до якого магазину йти, щоб не в кожному з трьох магазинів, розташованих неподалік, знали, що він має один-єдиний спосіб проведення вільного часу.
У магазині він дістав нову розвагу. Досить подивитися на дівчину Машу, що стоїть посеред другого- цілодобового - магазину. Вона має таку зовнішність, яка не викликає нічого, окрім бажання. Ні, симпатію вона теж викликає. Ще й яку!. Добре, що телефон заблоковано, а то за півгодини він уже телефонував би їй...
У неї в носі якась залізна клепка – пірсинг, коротше кажучи. Якби було літо, можна було б з глузду з’їхати, тому що він би неодмінно побачив би її пупок, оздоблений чимось таким же, як і носик. І тоді, зрозуміло, його уява звернулася б сама до себе із запитанням про те, де в неї ще є залізна клепка. Але вона, якщо є, призначена більше для чийогось язика, а не для очей.
Добре, що не літо. А то вона стояла б у напівпрозорій футболці, і від неї було б очей не відвести.
- Дайте, будь ласка, два по два Оболоні.
Опустивши додолу очі, щоб зустрічні знайомі не побачили в них фанатичної радості, він заходить до гуртожитку, а його свідомість вже малює захоплюючу картину споживання третього літра. Щоправда, у ліфті він натрапив на якусь позаминулорічну учасницю конкурсу краси міс Факультет. Щойно вона втягла носом повітря, її обличчя набуло такого вигляду, що Андрієві всерйоз закортіло запитатися в неї, чи вона часом не з Кривого Рогу і чи не бажає часом взяти участь у конкурсі „Мисс Криворожье”.
Бог з нею. Його щастя – на дні пляшки, а не в ній.
Наближаємося. Що тепер? Двері сусіда. Звідти лунає однозначне зітхання. Воно свідчить про те, що комусь там дуже добре. Або протягом найближчих кількох хвилин комусь стане майже так добре, як йому стане за хвилин тридцять.
От вже і двері. До болю знайомий напис. Колись станеться так, що він щось утне у коридорі, до когось причепиться абощо – і тоді поруч із його іменем можна буде прочитати напис маркером: „бухарь”. Або просто: „алкоголік”. Зрозуміло і зі смаком. Але такі думки поки що хочеться гнати від себе геть.
- Микито, прибула швидка допомога!
З цими словами Андрій виймає два двомегатонних снаряди і ставить їх на стіл. Практика вже не раз доводила, що ставити їх до холодильника немає сенсу.
Приємний аромат дріжджів поширюється кімнатою. Андрій вже здригається від відчуття холодної насолоди, що от-от принесе йому розраду, заради якої він пішов на такі зусилля, позичив грошей і пішов до магазину.
Щоправда, цього разу не все так добре. Цього разу він побачив, як Микита лягає спати, а зранку, коли не відчув звичного вже болю в голові, зміг навіть пригадати, як у легкому тумані лягав спати.
На парах, як виявилося, його кількаденної відсутності жодна з дівчат не помітила.
Тут є про що подумати. Жінок його присутність не втішає. Може, щось інше їх утішає? Чиїсь очі, чиїсь вуста, чиясь брехня, чиясь монета, і байдуже, чия.
Пари минули, вони удвох у кімнаті. Андрій цілий день сидить за комп’тером, адже треба завтра віддати контрольну роботу заочникові. А він уже дасть за неї грошей...
Микита читає книгу, інколи робить собі чай, рідше – бутерброд, потім висуває обережну гіпотезу, що можна було б щось зварити. Андрій відповідає, зосереджено примружившись на якійсь формулі:
- Ні, я не думаю. Я ж не їм.
Зрозумівши настрій свого колеги, Микита питає:
- Та як же ж так можна – не їсти?! А як же жити?
Андрій відповідає спокійно та зважено, дивлячись у екран:
- Для того, щоб жити, їсти не обов’язково. От завтра я теж не їстиму, але житиму все одно.
Микитина голова вмить вибудовує логічний зв’язок між речами та явищами, серед яких першопричиною життя виступає те, що продається у магазинах і те, що там найчастіше купує Андрій – у двомегатонній розфасовці.
- Тоді я скоро помру, тому що збираюся найближчим часом не пити.
Андрій пригадує те, кільки разів на тиждень Микита заново повідомляє йому, що не п’є, і йому здаєьться, що все на своїх місцях.
Робота готова, і треба лише чекати. Він прийшов на місце зустрічі на двадцять хвилин раніше, тому заочника, що прийшов за три хвилини до призначеного терміну, ладен був розірвати. Втім, коли він поклав у кишеню дві банкноти, йому стало відчутно легше, і заочника він поцілував би, якби то була заочниця. Тепер, забувши про наступну пару, він відвідав один із трьох магазинів, дорогою нашвидку вирішуючи, який з них йому більше підходить. Як це там зветься? Диверсифікація замовлень? Справді, якщо він має постійну потребу в певному товарі, краще його купувати в різних місцях, ніж в одному й тому ж, адже магазин через нього може підняти ціну, і програє не лише Андрій, але й безліч інших людей.
Наступниий день був зустрінутий на диво легко. У голові не відбувалася помаранчева революція, а так, лише маленьке таке повстання. До того ж, уява Андрієва не малювала того, як він відкриває чергову пляшку. Отже, все було аж занадто добре.
До того ж, це був вихідний. Можна було спати, аж поки не набридне.
Андрій устав, натяг на себе штани та почав пригадувати, де лежать учорашні пляшки. Еге ж, от вони, у нижній шухляді. Що ж, віддамо належне Микиті, якщо прийде хтось із вузівської адміністрації, він побачить лише безлад, а не храм бога вина Діоніса. Краще б тут уже була кімната червоних ліхтарів, а навколо валялася мережана білизна та використані контрацептиви...
Голос Микити з-під ковдри:
- Доброго раночку! Ходімо до магазину?
Андрій спокійно та впевнено:
- Ні. Я не п’ю.
І одразу сам до себе: „А у шухляді – докази того, що я не п’ю”.
Микита від здивування навіть голову з-під ковдри витяг:
- В тебе що – так голова болить, що ти вже несвідомий того, що кажеш?
Андрій на мить задумується, але його роздуми перепиняє вагомий аргумент Микити:
- Може, тобі нагадати, який сьогодні день тижня?
Андрій нахиляється і дістає з-під ліжка чоботи:
- Ну тоді вставай!
Один із диверсифікованих магазинів зустрічає їх незвичною порожнечею. Он у чім річ: субота, ксерокс не працює. Що вдієш! Врода вдома, в роті втома.
Матрона за прилавком. Микита витягає банківську картку:
- Нам, будь ласка...
Вони із двадцять секунд вирішували, що брати, зупинилися на двох на двох, тому що кожен удавав, що хоче заснути у цьому світі, а не у тому, кращому, що міститься на дні пляшки.
Вони мовчки розглядають прилавок. Зрештою, треба ж знати цінову політику основних виробників! Хоча те, по чім „Стела Артуа” чи „Туборг Грін”, їх мало обходить. Гроші, зрештою, для того, щоб їх витрачати. Але ж не для того, щоб їх викидати на вітер. Від „Арсеналу” не гірше, ніж від „Баварії”. Але ж вони не баварці, чорт їх бери. Вони - здається, це Кучма сказав, - майбутнє України. Якби він знав, яке в неї майбутнє!..
Гуртожиток зустрічає їх радісно, наче дівчина - того, хто скуштував її цноти. Вони жартують у ліфті і нецензурно лаються, не звертаючи уваги на якусь дитину з першого курсу, що причаїлася подалі від них, у куточку.
У кімнаті Андрієві приходить ідея:
- Ходім у душ, там його і вип’ємо!
Ідея одразу ж здобуває Андрієві спільника, і вони удвох навантажують пакети милом та шампунями, під які сховано загорнуті в рушники пляшки. Тепер би лиш дістатися...
Відчинено. Якби було зачинено, чергова пошкодувала б, напевно, що забула вчасно відкрити. Але оскільки цього не сталося, двоє людей стояли у кабінках та насолоджувалися одночасно двома струменями кожен: водою, що лилася згори та розігрівала, та тим самим нектаром, що лився з горла у горлянки та дещо охолоджував.
Так могло б тривати ще дуже довго. Проте жоден з них із двох – на жаль чи на щастя – не вмів посилати за пивом першокурсників, даючи їм гривню та вимагаючи п’ятдесят решти. Зрештою, це мистецтво, а вони митцями не були. Тому вони лягли спати, так і не зреалізувавши всіх фізіологічних можливостей своїх організмів.
А потім був звичайний ранок. У такі ранки Андрій інколи пригадував чиїсь слова про те, що ранок повинен бути добрим. Але хто міг таку фразу придумати? Чиясь нещасна дружина? Жінка чи дівчина, не здатна пити разом із своїм коханим. Не здатна жити у тому самому світі, що й він. Що ж, нехай собі мучиться. Хай їй щастить. Вона й уявити собі не може... Чого? Того, наприклад, що її насправді кохає той, з ким вона живе. Але кохає не так, як вона думає. Інакше. І те, що вона не здатна йому назустріч відкрити своє серце,- їй не на користь, а на гірше. Що ще може бути гірше за дівчину, чи жінку, яка когось чи чогось не розуміє? А втім – що може бути буденніше за таку жінку?
Вони з Микитою кинули монетку, і вона не зависла у повітрі і не впала на ребро, що могло б означати: не йде ніхто. Микита вдягся швидко, Андрій на мить задумався, і вже скоро побачив звичну шкірянку, що продовжувалася чорним навмисне непрозорим пакетом. Микито, як же він радий тебе бачити!
Це було те, що він колись назвав швидкою допомогою. І зараз, у неділю, жовта рідина не пророкувала нічого приємного. Хіба що ненадовго, на ті кількадесят хвилин, поки він не відчує, що скільки не перекидай пляшку догори ногами, все одно не вдасться знову відчути смак напою. Божественного напою. Адже хто, як не боги, могли його винайти? Хіба що диявол!
Спати, поки ще хоч щось залишилося від свідомості. Спати, поки не потягло на пригоди. Спати, поки не стало розуму вбити другу сім-картку. Адже коли її не буде – що робити? Телефонувати з автоматів, які вимагають монеток, які теж є грішми, але грошам завжди можна знайти інше застосування?!
Проте є перевага. Тоді стане непотрібним телефон,який можна буде відправити геть, продати за копійки, адже багато за нього ніхто не заплатить. Але за ті копійки можна буде розслаблятися пару днів...
А коли батьки спитають, в чім річ, сказати, що його вкрали або він загубив.
Проте довелося лягти спати, так і не випробувавши цього дня своїх граничних можливостей.
Він прокинувся, і його спіткав такий же звичайний вечір. Не чекаючи на рішення монетки, він сходив до магазину, розташованого дещо далі, ніж три диверсифікованих магазини – і там узяв те, що мало забезпечити їм цікавий вечір та більш-менш – ранок.
Цього вечора вони здебільшого мовчали. У повітрі висіло передчуття чогось малоприємного – можливо, у Микити теж закінчилися гроші, як і в Андрія. Втім, ще було зарано про це думати. Може, зранку голови не болітимуть, і це дозволить їм обом відправитися на пари.
Які ж вони обоє наївні були того вечора!
Правильніше сказати, що наївним був один лише Андрій. Наступного ранку Микита пішов на пари, хоч у нього на лиці й був вираз невимовного страждання. Добра душа Андрій марно закликав його спинитися, поки ще можна, не отруювати аудиторій своїм диханням... Але той не послухав його, і Андрій залишився на самоті з трьома літрами, придбаними за останні гроші.
Він випив перший. Полегшало. Не то слово! Тепер, здається, можна було навіть піти на пари... Але його міг зрадити чийсь нюх – добре, якщо якоїсь дівки з групи, а то коли викладача...
Другий почався ще більш приємно, ніж перший. Він покінчив з ним повільно, щоб на довше стало третього...
Коли він випив половину третього, йому закортіло того, чого зазвичай хочеться після такої кількості рідини. Він вийшов, дістав таке жадане полегшення, а повернувшись назад, забув повернути замок, і двері залишилися не зачиненими.
Потім він про це встиг пошкодувати, тому що за дві хвилини у його двері тричі вдарили, вони відчинилися, і декан побачив на столі порожню тару, а в руці у нього – напівпорожню. Він щось навіть прокоментував з цього приводу, що це не вперше і не вчетверте навіть, Андрій спробував виправдовуватися, але хіба це мало сенс!
За три години по тому чергова ледь змогла розбудити його. Він відчинив, а в неї в руці було рішення ректорату його альма-матері про виключення Андрія Семенова з-поміж рядів студентів цього вузу.
За два дні його голова лежала на столику у плацкартному вагоні, слухаючи стукіт коліс по рейках. Його рука не тремтіла, тому що стискала дволітрову пляшку.
28 січня – 19 лютого 2006 року
Дніпропетровськ
Максим Усков? М01-1
| 
