Про нього з впевненістю можна сказати, що він - майстер своєї справи, людина-енциклопедія. Я завжди дивувався, як можна запам’ятати таку кількість історичних дат та чудернацьких імен африканських лідерів минулого століття. А на ті запитання, за які він обіцяє «5», якщо хтось і відповідає, то скоріше за все навмання. Та йому лише 30… Мабуть ви вже здогадалися про кого я веду. Читай стор.№.
Шуляк Сергій Вікторович народився 20 лютого 1976 року в місті Нова Каховка Херсонської області. 1993-1998 рр. — навчався на історичному факультеті Запорізького державного університету. У листопаді 1999 р. вступив до аспірантури АМСУ. З 2002 р. працює викладачем кафедри філософії та соціально-політичних дисциплін. Викладає релігієзнавство, історію України та політологію. У 2004 р. захистив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. Життєве кредо — стався до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Найбільшою цінністю вважає дружбу.
— Сергій Вікторович, чи цікавилися Ви походженням свого прізвища?
— Колись в Університеті у нас було заняття з історичного краєзнавства, на якому ми намагалися з’ясувати походження свого прізвища. Отже, прізвище моє українське і походить від слова «шуліка» — хижий птах.
— Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю.
— Мати, Ніна Володимирівна, працювала деякий час у системі освіти викладачем у професійно-технічному училищі. На початку 90-х втратила роботу і зараз час від часу займається підприємницькою діяльністю. Батько, Віктор Володимирович, — викладач професійно-технічного училища у Новій Каховці. Молодший брат Олександр також закінчив історичний факультет Запорізького університету і працює у приватній фірмі.
— Коли Ви зрозуміли, що хочете працювати саме в тому напрямку, в якому працюєте зараз?
— У період з 1984-1987 рр. батько працював у Південному Ємені викладачем у навчальному центрі. Вся родина мешкала разом з ним. Перебування у Південному Ємені залишило багато спогадів і вражень: інший народ, інша культура, мова. В цей період там відбувалася криза — спалах громадянської війни 1986 року. Я бачив, як точилися політичні баталії, військові дії. Згодом ми з екскурсіонною групою відвідали Президентський палац, де нам розповідали про державний переворот, сторони і сили війни. Перебування у Південному Ємені фактично визначило мій шлях у науці. З цього часу я почав цікавитися політикою, а саме політикою країн третього світу. Коли вступив до Університету, то цікавився цією тематикою вже на науковому рівні: писав курсові, дипломні роботи.
— Як проходили Ваші студентські роки?
— Запоріжжя для мене є другою Батьківщиною. Це місце, куди я повертаюсь лише з приємними почуттями. З того, що запам’яталося, це звичайно життя в гуртожитку. Наші ж гуртожитки в Академії не йдуть ні в яке порівняння з гуртожитками в інших ВУЗах… Мене навіть двічі хотіли відрахувати з Університету за поведінку в гуртожитку. Першого разу ми дуже бурхливо святкували День народження на другому курсі, а через 2-3 місяці відмічали 23 лютого, і справа дійшла до бійки, яка почалась, звичайно, через дівчат. Постало питання про відрахування, але скінчилося тим, що декого просто вигнали з гуртожитку, а дехто, в тому числі і я, отримав догану.
Саме в студентські роки серйозно захопився політикою. На третьому курсі вирішив реалізувати цей інтерес у практичній сфері: знайомився з людьми близькими за поглядами, вступав до різноманітних політичних організацій, працював на виборах, приймав участь у партійних з’їздах. Уже після закінчення Університету з’явилася реальна можливість розпочати політичну кар’єру. Мені запропонували працювати в одній з районних адміністрацій міста Запоріжжя, і на той час я навіть перестав думати про наукову діяльність. Але випадково зустрів в тролейбусі свого однокурсника, який розповів, що відбулося засідання кафедри всесвітньої історії Університету, на якому розглядалися кандидатури до магістратури та аспірантури, де згадували також і мене. Я зустрівся з керівником моєї дипломної роботи, і вона запропонувала мені вступити до аспірантури АМСУ, що я і зробив, склавши іспити восени 1999 року.
— Як відбувається захист дисертації? Хто був Вашим науковим керівником?
— Моїм першим науковим керівником був покійний Йосип Леонідович Рисич – перший проректор Академії з наукової роботи. На превеликий жаль, він пішов з життя у 2001 році і зі мною вже займалися Бубир Ігор Георгієвич та Корх Олександр Миколайович.
Вступивши до аспірантури, потрібно виконати певний обсяг робіт — скласти кандидатські іспити з іноземної мови, філософії та іспиту зі спеціальності. У моєму випадку це була спеціальність «політичні інститути та процеси». Перші два іспити я складав у ДНУ, а іспит зі спеціальності — у Києві.
За результатами досліджень необхідно поступово видати певну кількість наукових статей. Тобто до закінчення аспірантури потрібно видати хоча б три статті у наукових виданнях, які вважаються фаховими з обраної спеціальності. Результати досліджень повинні бути опробовані на наукових конференціях. Якщо цей обсяг завдань виконано, кафедра розглядає роботу і надає її до спеціалізованої вченої ради. Рада розглядає дисертацію, приймає (чи не приймає) її до захисту і призначає офіційних опонентів та провідну установу. Опоненти — кандидат та доктор наук і провідна установа дають відзив на дисертаційне дослідження, вказують на його позитивні риси та недоліки. Захист відбувається публічно за присутності членів вченої ради, опонентів та всіх бажаючих. Людина, що захищається, доповідає про результати свого дослідження, дає відповіді на запитання. Після цього члени Ради проводять нараду й шляхом таємного голосування вирішують чи присуджувати здобувачу ступінь кандидата наук. У разі позитивного рішення Ради всі супроводжувальні документи направляються на перегляд до Вищої атестаційної комісії України (ВАК), яка повинна затвердити захист.
— Не задумувалися Ви тепер над тим, щоб податися у політику?
— В політику скоріше за все не піду. Принаймні не маю такого бажання зараз. Це достатньо брудна сфера людської діяльності. І мій вибір на користь аспірантури був пов'язаний з тим, що я не був готовий переступати через деякі власні принципи, а там без цього ніяк.
— Які Ваші захоплення та хобі?
— Щодо спорту, то улюблена моя гра — це футбол. Граю сам, вболіваю. Якщо відбувається гра по телевізору — UEFA чи Ліга чемпіонів, чемпіонат України — дивлюся залюбки. Традиційно вболіваю за «Динамо», але в останній час симпатії поділилися між «Шахтарем», а після переїзду до Дніпропетровська поступово схиляються до «Дніпра». В школі доводилося грати в баскетбол, а близько півтора роки тому розпочав займатись в Академії волейболом — сподобалось.
Моїм хобі є історія воєнної справи, особливо Давнього світу (Рим, Греція). Я купую, читаю літературу з цієї тематики. В останній час захопився воєнно-історичною мініатюрою. Разом з К.М. Колесніковим познайомився з місцевими фахівцями з цієї справи і вже маю невеличку приватну колекцію. Колекціоную в основному солдатів Давнього Риму. Хочу зазначити, що справа не з дешевих, а тому змушений себе постійно обмежувати.
— Де б Ви хотіли побувати в своєму житті?
— Хотів би мабуть ще раз побувати в Південному Ємені. Навіть намагаюсь вивчати арабську мову, але не завжди вдається відвідувати заняття через щільний графік. Проте певну базу я таки маю. Крім того хочеться на Близький Схід і взагалі в ті країни, де творилася історія людства — Греція, Італія, Єгипет.
— Ваші побажання курсантам.
— Бажаю взяти від Академії якомога більше. Маю на увазі звичайно знання, знання різнопрофільні. Можливо, навіть те, що ви недооцінюєте зараз, найбільше знадобиться в майбутньому. А також завести якомога більше друзів. Тим паче, що вам доведеться працювати в одній системі, а, як правило, у встановленні особистості, формуванні кар’єри велику роль відіграють університетські зв’язки. Людина так влаштована, що схильна довіряти тим, кого краще знає.
| 
