Блакитні хмари плавно пливли небом і навіювали мені спокій. Щось таке, схоже на мрію, та все ж якесь ярмо тягне назад. Та ще хвилинку. Раптом, як грім серед ясного дня, осінило мене. Я поступово переводжу очі догори і зустрічаюся з похмурими очима викладача.
Сьогодні, як і багато разів перед тим, Іван Іванович заходить до аудиторії швидкими кроками і розпочинає лекцію. Всі уважно поглядають на нього і налаштовують себе на працю. Але він поволі поринає у свій райдужний багаж знань, все далі віддаляючись від нас. Може, він ще й шукав зацікавлені очі, але і ті вже стомилися, все частіше поглядали на годинник.
Через пігодини хтось пише повідомлення, а он полетіла паперова кулька; інші уже полягали (напевно, після безсонної нічки). Та що ж це? Ми вже дорослі і повинні поводитися відповідно.
Здається, що між нами і викладачем виникла величезна прірва, а міст через неї розведено. І ніхто його не опустить. Чого ж нам не вистачає? – Лекції, де і нам, слухачам, і лектору цікаво разом. Де знання сприймаються не тільки розумом. Де тема сьогоднішньої лекції переходить у життя, зачіпаючи струни душі кожного. Навіть того, хто спить спочатку, розбудить діалог зацікавленої аудиторії та Івана Івановича.
Як гарно зараз проміння стрибає навипередки з викладачем поперед дошкою. А ось і дзвоник, який спиняє потік красномовства, а ми ліниво поспішаємо до наступного оратора.
